istoria ispanii

Назва «Іспанія» – фінікійського походження. Римляни використали її у множині (Хиспаніає) для позначення всього Піренейського півострова. У римські часи Іспанія складалася спочатку з двох, а потім із п’яти провінцій. Після розпаду Римської імперії вони були об’єднані під владою вестготів, а після нашестя маврів 711 р. н.е. на Піренейському півострові існували християнські і мусульманські держави.

Іспанія, як політично цілісне утворення, виникла після об’єднання Кастилії і Арагону 1474 року. З часів італійських гуманістів епохи Відродження встановилася традиція вважати нашестя варварів і падіння Риму 410 р. н.е. відправною точкою переходу від античної епохи до Середньовіччя, а саме Середньовіччя розглядали як поступове наближення до епохи Відродження (XVXVI ст.ст.), коли знову пробудився інтерес до культури античного світу. Але Середні віки в цьому регіоні починаються з моменту мусульманського нашестя 711 р. і закінчуються захопленням християнами останнього оплоту ісламу – Гранадського емірату, вигнанням євреїв з Іспанії і відкриттям Нового Світу Колумбом 1492 року.

Перемога арабів у битві на р. Гуадалете в Південній Іспанії 19 липня 711 р. і загибель останнього короля вестготів Родеріха два роки опісля вирішили долю вестготського королівства. Араби почали називати захоплені ними землі АльАндалуз. Це призвело до зародження Реконкісти. Реконкіста – від reconguistar, що означає – боротьба народів Піренейського півострова у VIII-XV ст. проти арабів (маврів), що захопили частину півострова в 711-714 роках. Реконкіста почалася 718 р. битвою в долині Ковадонга. Вирішальне значення мала битва при Лас Навас де Толосе 1212 р., де об’єднані сили Кастилії, Арагону, Португалії та Наварри завдали арабам великої поразки. На середину XIII ст. більшу частину півострова (за винятком Гранадського емірату) було звільнено. Реконкіста завершилася 1492 р. взяттям іспанцями Гранадського емірату, останнього оплоту маврів на Піренейському півострові. Того ж року Колумб здійснив свою першу експедицію до Нового Світу. Реконкіста була зобов’язана своїми успіхами не тільки військовим діям християн.

Велику роль відіграла також готовність християн йти на переговори з мусульманами і надавати їм право проживання в християнських державах, зберігаючи свої віру, мову і звичаї. Завдяки плаванню Колумба 1492 р. і відкриттю Нового Світу було закладено основу іспанської колоніальної імперії. Оскільки Португалія також претендувала на заморські володіння, 1494 р. було укладено Тордесильяський договір про розподіл між Іспанією і Португалією. У подальші роки були значно розширені межі Іспанської імперії. Франція повернула Фердинанду прикордонні провінції Каталонії, а Арагон міцно утримував свої позиції на Сардинії, Сицилії і в південній Італії. Іспанський король Карл I (роки правління 1516-1556) став імператором Священної Римської імперії під ім’ям Карла V 1519 р., змінивши свого діда, Максиміліана I.

Під його владу потрапили Іспанія, Неаполь і Сицилія, землі Габсбургів у Бельгії та Нідерландах, Австрія та іспанські колонії у Новому Світі. Іспанія перетворилася на світову державу, а Карл став наймогутнішим монархом Європи. Після зречення Карла від влади 1556 р. австрійські володіння перейшли до його брата Фердинанда, але велика частина імперії дісталася його сину Філіпу II (роки правління 1556-1598).Його політика в Бельгії і Нідерландах призвела до революції (1566) і утворення в 1579-1581 рр. Республіки Сполучених провінцій. Спроби залучити Англію до сфери впливу Габсбургів також виявилися безуспішними. Нарешті, 1588 р.,обурений грабіжницькими нападами англійських моряків на іспанських торговців і допомогою королеви Єлизавети голландцям, він спорядив знамениту «Непереможну армаду», щоб висадити десант на північному узбережжі Ла-Маншу. 

Цей захід закінчився загибеллю майже всього іспанського флоту. До великих політичних досягнень належать придбання за спадщиною Португалії 1581 р. і блискуча морська перемога над турками в битві при Лепанто (1571), яка підірвала військовоморську міць османів. Хоча після смерті Філіпа II Іспанію все ще вважали світовою державою, вона перебувала в кризовому стані. Прибутки королівства, що збільшувалися за рахунок надходжень з колоній, були величезними за мірками XVI ст., але Карл V залишив величезні борги, і Філіпу II довелося двічі оголошувати країну банкрутом – 1557 р., а потім 1575 р. Філіп III (1598-1621) і Філіп IV (1621-1665) не змогли змінити ситуацію на краще. Першийз них уклав 1604 р. мирний договір із Англією,а потім 1609 р. підписав 12річне перемир’я із голландцями, але продовжував витрачати величезні суми грошей на своїх фаворитів і розваги.

Вигнавши з Іспанії морисків у період з 1609 по 1614, він позбавив країну більше чверті мільйона працелюбних жителів. Між імператором Фердинандом II і чеськими протестантами 1618 р. спалахнув конфлікт. З цього почалася Тридцятирічна війна (1618-1648), в якій Іспанія виступила на стороні австрійських Габсбургів, сподіваючись повернути собі хоча б частину Нідерландів. 1648 року в Тридцятирічній війні було досягнуто миру, хоча Іспанія продовжувала воювати з Францією до укладення Піренейського миру 1659 року.

Хворобливий і нервовий Карл II (1665-1700) став останнім правителем з династії Габсбургів в Іспанії. Він не залишив спадкоємців, і після його смерті корона перейшла до французького принца Філіпа Бурбона, герцога Анжуйського, онука Людовика XIV і правнука Філіпа III. Його сходженню на іспанський трон передувала загальноєвропейська війна за Іспанську спадщину (1700-1714), в якій Франція та Іспанія воювали з Англією і Нідерландами. Іспанія разом із Францією вела війни проти Великобританії (1739-1748,1762-1763, 1779-1783). У вдячність за підтримку Франція 1763 р. передала Іспанії величезну територію Луїзіани в Північній Америці.

З 1833 р. по 1874 р. країна перебувала в стані нестабільності, переживши низку соціальних, економічних і політичних потрясінь. Конституційне правління було відновлене 1834 р., а 1837 р. було ухвалено нову Конституцію, що обмежила владу монарха двопалатними кортесами. Революційні події 1854-1856 рр. закінчилися розгоном кортесів і скасуванням ліберальних законів. Конституція 1869 р. проголосила Іспанію спадковою монархією. Монархістська Конституція 1876 р. запровадила нову систему обмеженої парламентської влади, яка передбачала гарантії політичної стабільності і представництво в основному середнього і вищого класів. 1879 р. в країні було створено Іспанську соціалістичну робітничу партію. Останні заморські володіння Іспанія втратила внаслідок поразки в іспано-американській війні 1898 р. Ця поразка засвідчила повний військовий і політичний занепад Іспанії.

1890 р. було введене загальне виборче право для чоловіків. Тим самим було підготовлене підгрунтя для утворення численних нових політичних партій, які відтіснили Ліберальну і Консервативну партії. Католицька церква все ще мала великий вплив, але і вона все частіше перетворювалася на об’єкт нападок із боку антиклерикалів із нижчихі середніх прошарків суспільства. Щоб обмежити владу короля, церкви і традиційної політичної олігархії, реформатори вимагали внести поправки до конституції. Інфляція під час Першої світової війни і економічний спад у післявоєнні роки посилили соціальні проблеми. Прагнучи пом’якшити політичну ситуацію, генерал Прімоде Рівера встановив 1923 р. військову диктатуру. Опір диктатурі посилився наприкінці 1920-х років, і 1930 р. Прімо де Рівера був змушений піти у відставку. На муніципальних виборах у квітні 1931 р. у всіх великих містах рішучу перемогу здобули республіканці.

Друга республіка була урочисто проголошена Тимчасовим урядом, що складався з лівих республіканців, представників середнього класу і представників соціалістичного руху, які виступали проти католицької церкви і мали намір підготувати підгрунтя для мирного переходу до «соціалістичної республіки». Було здійснено численні соціальні реформи, Каталонія отримала автономію. Однак на виборах 1933 року республікансько - соціалістична коаліція зазнала поразки через протидію поміркованих і католиків.

Стурбовані комуністичною загрозою, праві почали готуватися до війни. Генерал Еміліо Молу й інші воєначальники, включаючи Франко, підготували антиурядову змову. Заснована 1933 р. фашистська партія Іспанська фаланга використала свої терористичні загони для провокування масових безпорядків, які могли б послужити мотивом для встановлення авторитарного режиму. Реакція лівих сприяла розкручуванню спіралі насильства. Вбивство 13 липня 1936 р. лідера монархістів Хосе Кальво Сотело послугувало відповідним приводом для виступу змовників. Бунтівники взяли під контроль приблизно третину території Іспанії: Галісію, Леон, Стару Кастилію, Арагон, частину Естремадури і Андалузький трикутник від Уельви до Севільї і Кордови. Заколотники зіткнулися з несподіваними труднощами.

Війська, направлені генералом Молу проти Мадрида, були зупинені робочою міліцією в горах Сьєрра-де-Гвадаррама на півночі від столиці. Заколот переріс у громадянську війну. 21 вересня на аеродромі поблизу Саламанки провідні бунтівні генерали зустрілися, щоб обрати головнокомандувача. Був обраний генерал Франко, який у той же день перекинув війська від передмістя Мадрида на південний захід до Толедо, щоб звільнити фортецю Алькасар. 28 вересня Франко був затверджений главою націоналістичної держави і відразу встановив у зоні свого контролю режим одноосібної влади.

4 березня 1939 р. в Мадриді командувач республіканської армії центру полковник Сехизмундо Касадо підняв заколот проти республіканського уряду, сподіваючись припинити безглузде кровопролиття. Франко навідріз відмовився від його пропозицій про перемир’я, і війська почали здаватися по всій лінії фронту. Коли 28 березня націоналісти увійшли в спустошений Мадрид, 400 тис. республіканців почали вихід з країни. Перемога фалангістів призвела до встановлення диктатури Франко. Понад 1 млн людей потрапили до в’язниць або трудових таборів. Крім 400 тис., що загинули під час війни, в період з 1939 по 1943 було страчено ще 200 тис. осіб.

Коли у вересні 1939 р. почалася Друга світова війна, Іспанія була ослаблена і спустошена Громадянською війною і не наважилася виступити на боці країн «осі» Берлін – Рим. Тому безпосередня допомога Франко союзникам обмежилася відправкою 40 тис. солдатів Іспанської блакитної дивізії на Східний фронт. 1943 р., коли стало зрозуміло, що Німеччина програє війну, Франко «охолонув» до Німеччини. У кінці війни Іспанія знаходилася в дипломатичній ізоляції і не входила до складу ООН і НАТО, але Франко не втрачав надії на примирення з Заходом. 1953 р. США й Іспанія уклали угоду про створення кількох військових баз США на території Іспанії. 1955 р. Іспанію прийняли в ООН.

1966 р. було ухвалено Органічний закон, що вніс низку ліберальних поправок до Конституції.

Режим Франко породив політичну пасивність більшості іспанців. Пересічні громадяни не виявляли інтересу до державних справ; більшість з них займалися пошуком сприятливих можливостей для підвищення рівня життя.

В останні роки свого життя Франко послабив контроль над державними справами. У червні 1973 р. він поступився посадою прем’єрміністра, яку обіймав протягом 34 років, адміралу Луїсу Карреро Бланко. У грудні Карреро Бланко убили баскські терористи, і його замінив Карлос Аріас Наварро, перший цивільний прем’єрміністр після 1939 року. У листопаді 1975 р. Франко помер. Ще 1969 р. Франко оголосив своїм наступником принца Хуана Карлоса з династії Бурбонів, онука короля Альфонса XIII, який очолив державу як король Хуан Карлос I.

Смерть Франко прискорила процес лібералізації, що почався ще за його життя. До червня 1976 р. кортеси дозволили політичні мітинги і легалізували демократичні політичні партії. У липні прем’єрміністр країни Аріас, послідовний консерватор, змушений був поступитися своїм кріслом Адольфо Суаресу Гонсалесу. Законопроект, що готував основу для проведення вільних виборів до парламенту, був прийнятий кортесами в листопаді 1976 р. і схвалений на національному референдумі.
1978 р. парламент ухвалив нову Конституцію, яка була схвалена на загальному референдумі в грудні.

Суарес пішов у відставку в січні 1981 року. Його наступником став Леопольдо Кальво Сотело. Скориставшись зміною влади, консервативно налаштовані офіцери вирішили влаштувати державний переворот, але король, спираючись на відданих воєначальників, поклав край спробі захоплення влади.

Процес переходу до демократії завершився в середині 1980х років. До цього часу країна подолала небезпеку повернення до старого, а також екстремістський сепаратизм, який часом загрожував цілісності держави. Чітко виявилася масова підтримка багатопартійної парламентської демократії. Однак зберігалися значні розходження у політичних поглядах. Опитування громадської думки свідчило, що перевагу надають лівоцентризму нарівні з посиленням потягу до політичного центру.

1982 р. змогли запобігти ще одній спробі військового путчу. Вперше з 1930-х років до влади Іспанії прийшов уряд соціалістів. Політика соціалістів все більше розходилася з програмними установками лівого крила. Уряд взяв курс на капіталістичний розвиток економіки, що включав сприятливість для іноземних інвестицій, приватизацію промисловості, плаваючий курс песети і скорочення коштів на програми соціального забезпечення. Протягом майже восьми років економіка Іспанії успішно розвивалася, однак важливі соціальні проблеми залишалися невирішеними. Зростання безробіття 1993 р. перевищило 20%.

1980х роках Іспанія почала тісніше співпрацювати із західними країнами в економічній і політичній сферах. 1986 р. країну було прийнято до ЄЕС, а 1988 р. продовжено на вісім років двосторонню угоду про оборону, яка дозволяє США використовувати військові бази на території Іспанії. У листопаді 1992 р. Іспанія ратифікувала Маастріхтський договір про утворення ЄС.

Інтеграція Іспанії з країнами Західної Європи і політика відкритості зовнішньому світу гарантували захист демократії від військових переворотів, а також забезпечували приплив іноземних інвестицій.

Одним із джерел напруженості в Іспанії залишався тероризм баскської групи ЕТА, що неприпинявся багато років. Вона взяла на себе відповідальність за 711 убивств, скоєних у період з 1978 по 1992 рік. Гучний скандал спалахнув, коли стало відомо про існування нелегальних поліцейських підрозділів, які вбивали членів ЕТА в північній Іспанії і південній Франції у 1980х роках. Економічний спад, що став очевидним у 1992 р., посилився 1993 року, коли значно зросло безробіття і скоротилося виробництво.

Оздоровлення економіки, що почалося 1994 р., вже не могло повернути соціалістам колишній авторитет. Після 1993 р. для створення життєздатної коаліції в кортесах ІСРП скористалася підтримкою партії Конвергенція і Союз (КІС), яку очолював прем’єр-міністр Каталонії Хорді Пухоль, що використав цей політичний зв’язок для подальшої боротьби за автономію Каталонії. У жовтні 1995 р. каталонці відмовилися підтримувати уряд соціалістів, що зазнавав різкої критики, і змусили його провести нові вибори. Хосе Марія Аснар додав нового динамічно го іміджу консервативній НП, що допомогло їй перемогти на виборах у березні 1996 року.

Однак, щоб сформувати уряд, НП була змушена звернутися до Пухоля і його партії, а також до партій Країни Басків і Канарських Островів. Новий уряд надав додаткових повноважень регіональним органам влади; крім того, у розпорядження цих органів почала надходити вдвічі більша частина прибуткового податку (30% замість 15%).

Пріоритетними завданнями у процесі підготовки національної економіки до введення єдиної європейської валюти уряд Аснара вважав зменшення дефіциту бюджету за рахунок найсуворішої економії державних витрат і приватизацію державних підприємств. НП вжила таких непопулярних заходів, як скорочення фонду і заморожування заробітної плати, зменшення фондів соціального забезпечення і дотацій. Тому в кінці 1996 р. вона знову поступилася позиціями ІСРП.

У червні 1997 р., після 23-х років перебування на посаді керівника ІСРП, Феліпе Гонсалес оголосив про свою відставку. На цій посаді його змінив Хоакін Альмуніа, який раніше очолював партійну фракцію соціалістів у парламенті. Тим часом відносини між урядом Аснара і основними регіональними партіями ускладнилися. Уряд зіткнувся з новою кампанією терору, влаштованою баскськими сепаратистами з ЕТА проти вищихдержавних і муніципальних чиновників.